Собор Паризької Богоматері (В.Гюго), Богдан

Кілька років тому, оглядаючи Собор Паризької Богоматері чи, точніше кажучи, нишпорячи в ньому, автор цієї книги виявив у темнім закутку однієї з веж начертане на стіні слово:

 (1)

   Ці досить глибоко вкарбовані в камінь, почорнілі від часу великі грецькі літери, у формі й розміщенні яких було щось притаманне готичній каліграфії, літери, які немовби свідчили про те, що начертані вони рукою людини середньовіччя, а особливо їхній зловісний і фатальний зміст глибоко вразили автора.

   Він запитував себе, він намагався збагнути, яка то стражденна душа не схотіла покинути світ, не залишивши на чолі старої церкви цього тавра злочину чи нещастя.

   Минув час, і стіну (тепер я вже не пригадую навіть яку) обмазали чи обшкрябали, і напис зник. Саме так ось уже протягом двох століть поводяться з чудовими храмами середньовіччя. Їх нівечать всіляко — зсередини і зовні. Священик їх перефарбовує, архітектор обшкрябує, а згодом приходить юрба, яка їх руйнує.

   Отож нічого вже не лишилося від таємничого слова, викарбуваного на стіні похмурої вежі Собору Паризької Богоматері, нічого не лишилось і від невідомої долі, про яку так сумовито розповідало це слово, — нічого, крім нетривкого спогаду. Людина, яка начертала це слово на стіні, багато століть тому зникла, так само зникло із стіни храму слово, та й сам храм, може, незабаром зникне з лиця землі. Саме це слово й спричинилося до написання цієї книги.

   Березень 1831